Post Icon

Тарас Шевченко — правозахисник

Ми знаємо прізвища багатьох українських правозахисників, але ніколи серед них ви не зустрінете прізвища Тараса Шевченка. Хоча саме його я вважаю найвидатнішим правозахисником України. Так, він не писав ні наукових праць з юриспруденції, не робив наукових розвідок. І до створення Організації Об’єднаних Націй було ще ціле століття, та вже тоді він порушив у своїх творах такі важливі проблеми, які потім лягли в основу правових міжнародних документів.

Це такі проблеми як практика, схожа на рабство (кріпацтво), бо саме жорстока експлуатація людини людиною призвела до виродження самої людської суті суспільства. А дискримінація автохтонних народів (право на самовизначення)? Скільки довелося витерпіти українському народові, щоб довести, що українська мова не «нарєчіє», а повноцінна, здатна до розвитку і культурних традицій, європейська мова? До таких же проблем належить дискримінація культури автохтонного народу (право на розвиток). Згадаймо часи, коли Валуєвський циркуляр забороняв і навчання, і видавничу справу, і навіть театральні постанови українською мовою. А експлуатація дитячої праці, вільний доступ до культурних надбань народу? 1 цей перелік можна продовжувати. Саме ці проблеми порушував Шевченко у своїх творах, поетичних і прозових. Сподіваюсь, що колись дослідники ще скажуть своє слово про Шевченка — правозахисника.

Людина є найбільшою цінністю як для людей, хто вірить у Бога, так і для тих, хто не сповідує ніякої релігії. Бо саме людина, живучи в суспільстві, намагається придумати такі інститути, які б допомагали жити і розвиватися, народжувати дітей, піклуватися про них і бути спокійним за їхнє майбутнє. Та тільки природою закладено, що люди різні між собою за характером, за зовнішнім виглядом, за кольором шкіри, мовою, походженням і ще можна назвати безліч ознак людської відмінності. Усе це дуже добре розумів Тарас Григорович, розумів і таку річ, як рівність людей перед Богом. А звідси — людина повинна бути рівною і перед законами, які теж придумали люди, щоб жити нормальним життям незалежно від того, які маєш від народження природні таланти. Тож пошануймо Шевченка як першого правозахисника, що своїми творами спонукав наступні покоління до пошуку механізмів утвердження прав людини.

Коментарі0
Post Icon

Як правильно вибирати одяг для малечі?

Який одяг купувати малюкові?

Процес купівлі речей для новонароджених доставляє майбутнім батькам величезне задоволення. Але не варто занадто сильно захоплюватися цим, адже діти дуже швидко ростуть, а величезна кількість одягу однакового розміру для першого періоду життя їм просто не потрібна. [Читати далі]

Коментарі0
Post Icon

Твір в публіцистичному стилі на громадську тему

Коментарі0
Post Icon

Ліричний вірш «Страшні слова, коли вони мовчать» Л.Костенко

(1980)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідні мотиви: значення слова в житті людини, сутність поетич­ного мистецтва.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір. Квінтесенцією роздумів Л. Костенко про значення слова у житті людини, про сутність поетичного мистецтва став вірш «Страшні слова, коли вони мовчать…» (звернімо увагу — саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали у себе радощі й болі мільярдів людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета все це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче коли усвідомлює своє надскладне завдання: сказане мільярди разів слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ніколи не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність, якийсь без­смертний дотик до душі» (В. Пахаренко).

Коментарі0
Post Icon

Історія любові, розказана А. Блоком

Я сидів біля вікна в переповненому залі
Десь співали змички про любов.
Я послав тобі чорну троянду в келиху
Золотого, як небо, аи.
А. Блок

Скільки було сказано слів про любов! Цей стан душі оспівували і Гомер у своїх гімнах, і Данте в «Божественній комедії»… Та хіба мало! Кожній людині дано любити, і всякий може розуміти це почуття по-своєму, пропускаючи його через решето своїх думок, сплітаючи з ниткою своєї уяви або соударяя його з більярдною кулею совісті. Можна говорити багато слів про те, що любов не зображує на папері, що перо не здатне накреслити формулу любові. Але тільки потрап це перо в руки поета, — і об диво! Перед нами пристрасть і страждання, гіркота і сумнів, що долали людство учора, позавчора, цілу вічність!
У літературний світ Блок увійшов під сильним впливом релігійно-філософських ідей Володимира Сергійовича Соловйова, сина знаменитого історика. Його вважали своїм учителем філософи-ідеалісти початку XX століття і поети круга символіста. У «соловьевстве» Блоку притягають уявлення про ідеал (Світовій Душі) як про духовну суть світу, про прагнення до нього як втіленню Вічної Жіночності і гармонії, про здатність Світової Душі одного разу явитися у світ людський і перетворити його, з’єднавши Небо і Землю. Цьому ідеальному образу світла Блок дав ім’я «Прекрасна Дама». Тому один з перших циклів віршів так і був названий — «Вірші про Прекрасну Даму». Написані від імені ліричного героя, ці уявні монологи є мріями про зустріч з прекрасною дамою свого серця. Але в любовних переживаннях не створюється об’єктивна картина світу, бо, бажаючи зустрічі, герой бажає осягнути космос, мріє про злиття індивідуальної душі зі Світовою Душею. Тому любов — джерело душі поета, прагнення пізнати суть буття; вона безтілесна і платонічна.
По наростанню почуттів цей цикл можна назвати ліричним романом, де тільки дві дійові особи: ліричний герой і Прекрасна Дама. Також можна чітко виділити деякі риси середньовічного куртуазного роману, бо любов не лише світле почуття, але і служіння, очікування довгожданої зустрічі. Недаремно усі вірші повні передчуття і ключовим словом стає глагох «чекати»:

Передчуваю Тебе.
Роки проходять мимо,

Усе у вигляді одному передчуваю
Тебе. Увесь горизонт у вогні
і ясний нестерпно,
І мовчки чекаю,
сумуючи і люблячи.

Для поета Вона — і Древня Діва, Зоря, Купина, Вічна дружина і просто «ласкава, мила, вічно молода». Прекрасна Дама з’являється в природі, через природу, яка досконала і тотожна Їй, але вигляд Її упродовж циклу міняється: Вона — носительница повноти життя, життєвих сил, але Вона ж і смерть, бо шлях до неї — в розриві із земним, а цнотливість — джерело і умова справжньої творчості. Виникає почуття неможливості з’єднання, довгождана зустріч ніколи не станеться: «Ти свята, але я тобі не вірю.». Це закриває усі шляхи ліричному героєві у пошуках ідеалу, і він вимушений поміняти рицарські обладунки на блазеньський наряд.
Через чотири роки після видання віршів Блок назве «Вірші про Прекрасну Даму» «закритою книгою буття», «ранньою уранішньою зорею — тими скелями і туманами, з якими бореться душа, щоб отримати право на життя».
Від «соловьевских» ідей Блок приходить до ідеї єдності буття з усіма його протиріччями: єдністю казки і реальності, життя і смерті, вічного і скороминущого, краси і потворності, хвороби і здоров’я. Многоликость і символізм цієї єдності народжує різноманітність віршів, що входять в цикл «Місто». І тут знайшлося місце світлому почуттю. Але де ж цього разу з’являється Прекрасна Дама? У баладі «Незнайомка» намальована дивна, натуралістична картина: дитячий плач, жіночий виск, дещо вульгарні картини флірту, запорошений пейзаж і страшні особи п’яниць. Так, саме тут йде Вона. У тому, що це Прекрасна Дама, сумніватися не доводиться:

І віють древніми повір’ями
Її пружні шовки
І капелюх з траурним пір’ям
І в кільцях вузька рука.

Але ліричний герой проганяє ідеал:

Ти право, п’яне чудовисько!
Я знаю: істина в провині.

Чому? Тому що так влаштовано життя: вульгарне і брудне співіснує з піднесеним і святим. Незнайомка в Місті і є той символ єдності буття. Почуття до Незнайомки — це любов до Прекрасної Дами, потоплена у болоті.
Але це не усе. Страшне «Місто» переростає в «Страшний світ». Ліричний герой цього циклу бреде в пітьмі, вже не випробовуючи ніяких бажань; він пережив усе: і «його пристрасті безрадісній», і «похмурі, порочні насолоди». Ось вірш «В ресторані». Це своєрідний синтез «Віршів про Прекрасну даму» і «Незнайомки». Тут рицарське служіння і натуралістична картина, надломленность почуттів і тонкий сарказм. Але як же усе це прекрасно:

Я послав тобі чорну троянду в келиху.

І хочеться вірити, що ось зараз кохана перетвориться і на тлінну землю повернеться Вона:

І зітхнули духи, задрімали вії.
Зашептали тривожно шовки…

Коментарі0
Post Icon

Філософське осмислення життя у творі Уласа Самчука «Марiя»

Роман Уласа Самчука «Марія» являє собою розгорнуту картину житя українського села на початку двадцятого століття. Написаний він високим стилем хроніки життя жінки-селянки, образ якої піднесений автором до своєрідного символу України. Помираючи голодною смертю, Марія пропускає крізь просвітлену стражданням свідомість всю радість і горе свого життя. Епічності й масштабності надають твору навмисне точні дати й цифри, зокрема: «26 258 день… день останній, день кінця», «коли не рахувати останніх трьох літ… зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів».
Таким чином, твору із самого початку надається певного ритму, ритму самого життя. Спочатку зображуються дитячі роки Марії, її дорослішання, закоханість, родинне життя, господарювання на землі, ставлення до дітей, переживання найтрагічніших моментів життя власного й народного.
У більшості своїх романів, а в «Марії» особливо, У. Самчук підходить до відображення життя з мірою українського вітаїзму, який ми зустрічали у творах М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Підмогильного та інших авторів початку XX століття. Цей вітаїзм полягає в утвердженні торжества життя в його найрізноманітніших проявах навіть тоді, коли воно конвульсивно вибивається з небуття чи коли воно повисає над прірвою.
Марія в романі є прикладом утвердження цього невинищимого вітаїзму, радості існування. Із самого народження вона несе в собі природну силу життя: «Маленька Марія йшла вже з життям. Не раз прокинеться від сну, нап’ється з материного лона теплого напою і наповняється радістю…». Потім виливала свою радість життя у пісні: «Марія підніме високі груди й виведе… Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними…». Несла дівчина ту пісню у світ, даруючи йому свою чистоту, сподівання на щастя. Потім, вийшовши за Гната, якого не кохала, шукала розради в дітях, а втративши їх, суцільно віддалася божевільній нездоровій радості-болю, покинувши і чоловіка, і домівку. Чи стала нечистою тоді? Ні, не стала, бо душа ЇЇ залишалася непорочною, бо була вона Марія, вічна, як життя, свята, як земля. І відроджувалася жінка через кохання, справжню свою любов, виборюючи її у жорстокого впливу царської армії, брутальності й жорстокості, пішовши проти думки оточуючих, тому що йшла вона до самих основ життя, до любові, якою жила від самого народження. Стала Марія тепер ніби втіленням родючої землі, сповненої любові: «Марія стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчі чекання, живіт вип’явся. Вітрець повіває з заходу, здуває спідницю і більше округлює Марії живіт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь подобається…» Марія родить «пнів, ростить хліб, годує худібку, переживає часи війни і думає лише про життя. Немає в її серці злостивості, приреченості, заздрості до інших, тільки любов до життя, до людей, до землі. Серце її здатне до прощення, бо не може ховати в собі ненависть. Так пробачає жінка закоханого в неї Гната, який підпалив її нову хату з бажання повернути Марію до себе. У ніч перед самою смертю жінки, коли Гнат врешті зізнається їй у своєму страшному злочині, промовляє вона тільки стиха: «Мовчи. Знаю. Мовчи». Чи не є це одвічною мудрістю людського існування, християнською мудрістю — вміти прощати й розуміти ближнього, роблячи його кращим саме силою свого прощення.
Марія пробачає навіть свого злочинного сина Максима, коли той виганяє її з хати, вона розбороняє синів, Лавріна й Максима, прощаючи силою материнської любові їх обох: «Він (Лаврін) не відважився перечити, бо чув, що тут воля її, воля матері говорить до нього. Чув і розумів, що інакше було б зле, що могло б статися дуже багато».
Навіть перед самою своєю смертю від голоду самотня Марія не втрачає віри в життя, не відчуває страху й зненависті. Вона вигукує: «Сонце!.. Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?». Сонце зігріває жінку своїми променями, оскільки й вона протягом життя була для багатьох сонцем, світилом, яке надихало жити, залишатися людиною. І символічно те, що звертається вона в цей момент саме до Гната, якого любов до неї спочатку змусила скоїти злочин, а потім зробила святим.
Героїня роману Уласа Самчука ніби виносить на своїх плечах весь тягар людського буття не тільки свого часу, але й взагалі людського існування. Недарма ж вона переживає протягом свого життя смерть дітей, війну, нестатки, життя з нелюбом, поєднання з коханим, його жорстокість, а потім справжню любов, непорозуміння із сином, його зраду, а крім того, пожежу, пов’язану із загадковим підпалом. Важко було б вигадати ще якісь ключові життєві ситуації, яких би не перенесла ця мудра й сильна жінка. Таким чином, автор надає її образу характеру символічного втілення загальних рис людської психіки, віддзеркалення глибинного сенсу людського існування, яке полягає у збереженні радісно-мудрої любові до усього живого, здатності до прощення.

Коментарі0
Post Icon

Образ Пузиря у комедії Карпенка-Карого «Хазяїн»

У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. Карпенко-Ка-рий показав «дику, страшенну силу» великих капіталістів-землевласників, які так розкрутили «хазяйське колесо», що воно придавило сотні і тисячі людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило плазувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком, Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавлений, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозуля, якого обмовив «права рука» хазяїна Феноген, аби прикрити власний злочин.

Звичайно, постає питання, а чи є сила, яка могла б протистояти пузирям, чоботам та іншим хижакам, «сильним світу цього»?

У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам драматург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя гімназії Калиновича.

Петро Петрович Золотницький — освічена, інтелігентна людина, яка дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залучити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час пройшов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не благає свого зажерливого сусіда: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку».

Отже, дворянин Золотницький не є тією силою, яка могла б протистояти новим хазяїнам.

Соня — «теплична квітка», виросла у дівочих мріях, дуже далеких від реального життя. Вона розумна, освічена, скінчила гімназію із золотою медаллю. Коли над нею під час навчання насміхалися, що в них у господарстві «людей годують гірше, ніж свиней», то дівчина тільки плакала та говорила, що це неправда. Випадково ставши свідком стихійного протесту робітників економії, Соня бачить, нарешті, всю страшну правду. Вона поки що не знає, як робиться хліб і вариться борщ, але вирішує розпитати про все, слідкувати, щоб для трудівників — творців усіх їхніх багатств — були створені більш-менш людські умови. Дівчина говорить своєму товаришеві і нареченому: «Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!»

Калинович не поділяє таких оптимістичних сподівань Соні: «Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда». І говорить: «Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!»

Як бачимо, учитель вважає, що дані економічні відносини зробити більш гуманними дуже важко.

Соня — сильна, рішуча натура, сміливо говорить батькові про неподобства з харчуванням, просить поліпшити становище робітників, які працюють на їхніх економіях. І заявляє: «А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»

Вона ладна піти проти волі тата й одружитися з близькою її серцю людиною — Калиновичем навіть без приданого. Але, ставши єдиною спадкоємицею величезного маєтку, чи витримає Соня, чи не зміниться, як її мати? І чи зуміє протистояти сусідам — хижакам, що тільки й чекають «слабинку», щоб проковтнути і знищити конкурента?

Отже, залишається Іван Миколайович Калинович. У його уста автор, очевидно, вклав і власні думки та переконання: «Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»

У цих словах, на мій погляд, криється велика правда. Але Калинович надто слабкий для втілення загальної ідеї добра і справедливості. Охоплений любов’ю до Соні, він навіть образам батька нареченої знаходить виправдання, жаліє Пузиря. То ж, мабуть, теж не зможе протистояти навальній силі капіталістів, які заради наживи ні перед чим не зупиняються. Він пасивно чекатиме, поки до нього прийдуть учні, яким прищепить свої ідеали (і чи прищепить?).

Значить, повна безвихідь? Ні! Думаю, що сила, яка протистоїть пузирям, — це сама логіка життя. Прийде час, коли люди зрозуміють, що ні за які гроші не купиш здоров’я, щастя, душевних друзів та інших одвічних людських цінностей. І що щастя однієї людини ніколи не побудуєш на нещасті інших.

Наш час багато в чому схожий на часи, описані І. Карпенком-Карим. І зараз дехто намагається обманом нагромадити багатство, яке більше за його природні потреби, не розуміючи, що життя коротке, і не забере він усього з собою; зате залишить недобрі згадки про себе і гріх, що може впасти на його нащадків.

Основні свої твори І. Карпенко-Карий писав у 80-ті роки XIX століття, у той час, коли у суспільстві відбулися глибокі зміни, набули розвитку нові, капіталістичні, відносини. Почалося інтенсивне розшарування суспільства на класи, що дало про себе знати усіма наслідками і в Україні.

Нові явища тогочасного життя в найповнішому і найхарактернішому їх вияві Карпенко-Карий зображує у своїх творах дуже переконливо. Не пориваючи з національною театральною традицією (бо ж у центрі так само залишається народне життя й народні типи), він усе ж таки виводить українську драматургію з кола хатніх, особистих проблем, головну увагу зосереджуючи на громадських питаннях і настроях, на економічному розвиткові народного життя.

Новий матеріал вимагав нової жанрової форми. Карпенко-Карий звертається до жанру «серйозної комедії», збагативши не тільки ідейно-тематичну, а й жанрову палітру української драматургії.

Нові соціальні типи зображені драматургом у таких п’єсах, як «Бурлака», «Сто тисяч», «Хазяїн». Ус і вони представляють яскравий тип «хазяїна». Старшина Михайло Михайлович, Михайло Окунь і сам Пузир — то різні обличчя многоликого глитая, типи нових господарів, які відповідно до свого капіталу знаходяться на тому чи іншому щаблі соціальної драбини. Але якщо перші два тільки ступили на стежку наживи, а Калитка орудує тисячами, хоч і не вийшов ще з мужицької «лінії», то Пузир володіє великою капіталістичною машиною із сотнями найманих робітників. Постаті новоявлених пузирів і калиток змальовані автором у всій оголеності їх «комерчеських» інтересів, життєвих намірів та дій.

Найдосконаліше процеси наступу капіталізму на село, його могутню і руйнівну силу зображено в «серйозній комедії» «Хазяїн». Основним об’єктом зображення послужило «хазяйське колесо» мільйонера Пузиря, яке «одних даве, а другі проскакують». Воно охоплює всю систему тогочасного капіталістичного хазяйства. У його круговерть підхоплені і хазяї, господарі життя, і їхні підручні, і чесні дурні, що не можуть прижитися в царстві хижаків, і «дешеві робітники», що врешті-решт пробують, хоч і марно, боротися з непереможним наступом капіталу.

Автор простежує весь механізм цього «колеса», закони, логіку й філософію життя тих, хто його обертає. У цьому світі все продається, навіть інтереси ближнього. Для Пузиря немає «ні сорому, ні честі», він неперебірливий у засобах досягнення наживи — «аби бариш, то все можна!» Єдине, що може протистояти йому, — то це така ж «дика, страшенна сила».

За такими ж законами і мораллю живуть і підручні Пузиря. «З усього… треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть, тягни!» — такий девіз їхнього існування. У суспільстві експлуатації та наживи така поведінка не лише виправдовувалася, а й узаконювалася. Та, звісно, лише щодо «хазяїв», господарів життя. Такої оголеної соціальної критики й такого гострого викривального пафосу до Карпенка-Карого українська драматургія не знала.

Новаторськими були і авторські висновки до зображеного в драмі. Вони звучали не прямо, а опосередковано, через систему характеристик та сюжетних ситуацій. Ці висновки прийнятні й для сьогоднішнього дня, настільки повно аналізує автор процеси, зображені в п’єсі.

Новаторство Карпенка-Карого доповнюється і новизною форми. Це «серйозна комедія», яка характеризувалась відсутністю розважальних сценічних трюків, клоунади. Комізм образів і ситуацій досягається за допомогою слова. У центрі уваги — не дія, а думка, передана в діалозі, розмові чи окремій репліці. Для драми попереднього часу це було незвичним.

Новаторство Карпенка-Карого виявилось у тому, що він топтав свою стежку в літературі, першим виступивши за межі усталеного шаблону.

Художня повноцінність літературного твору, як відомо, виявляється в тому, що життєві ситуації й людські типи зображуються в ньому неоднозначно, з різних сторін, бо ж неоднозначним, багатогранним є й саме життя. Саме так і змальовано образ Терентія Гавриловича Пузиря — головного персонажа комедії «Хазяїн».

За задумом і його втіленням «Хазяїн» — це «зла сатира на чоловічу любов до стяжання». Отже, сміх — іронічний, зневажливий, а то й знищувальний є основним прийомом характеристики ситуацій та образів, передусім Терентія Пузиря, мільйонера-землевласника. Драматург відтворює різні етапи життя, віхи злету цього «природженого хохла», спритного і хитрого мужика. Спочатку він був хазяїном «з середнім достатком», а згодом став мільйонером. У Пузиря — «княжество, ціле княжество»: кілька економій, десятки тисяч овець, сотні наймитів.

Коментарі0
Post Icon

«Маруся Чурай» Ліни Костенко — історичний роман у віршах (ІІ варіант)

Все, що буде, було і що є на Землі,
і сто тисяч разів уже бачене й чуте,
сірі вузлики ранку — твої солов’ї,
все це тільки одне нерозгадане чудо.
Знаю склад біосфери, структури кислот,
Все, що є у природі, приймаю як даність.
Я, людина двадцятого віку, — і от,
зачудована, бачу лише первозданність!

Історична тематика завжди цікавила Ліну Костенко, тому що її поезії притаманне напруження вселюдських переживань і проблем, виважених поколіннями її предків.
«Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Його форма дуже традиційна, епічна, немодерна, але поетичне мовлення Ліни Костенко настільки своєрідне і вражаюче точне, що ця навмисна традиційність грає на користь твору.
Поема перш за все розкриває національну тематику, проблему поєднання індивідуальної людської душі з цілим поколінням, з Історією, з часом Богдана Хмельницького. Образ Марусі Чурай — незламної своїм духом, чесної, сміливої — якнайкраще відповідає духу тієї буремної доби.
Минуле незнищенне, вважає поетеса:

А що, якби знайшлася хоч одна, —
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі —
неопалима — наче купина?

Розповідаючи про історію життя Марусі Чурай, Ліна Костенко показала вірогідність її існування, засвідченого в легендах і переказах, і опосередковано через історичні факти. Роман у віршах розповідає цю історію і водночас говорить про долю головної героїні твору, відомості про яку нібито втрачені під час пожежі в Полтаві у 1658 році. Навколо цього недоведеного факту поетеса об’єднала велику кількість історичних подій.
Події з життя Марусі Чурай тісно пов’язані з історією життя цілого народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії:

Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування. Виплекана в родині козака, натхненна звитягою та коханням, вона не приймала в житті зради, роздвоєності, мізерності. Тому й не винесла приниження свого кохання:

Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.

Використовуючи історичний сюжет для розкриття багатьох загальнолюдських проблем усіх часів, Ліна Костенко показує, що люди у будь-який час могли займати в житті різні позиції. Одні вибирали правду, вірність, смерть, а інші завжди шукали теплого місця, легкої справи:

І Вишняківські голови на плечах,
І Чураївські голови на палях…

Батько Марусі і такі, як він, так само, як і сама Маруся, завжди вибирали в житті шлях правди, і тому гинули в славі. Таким бачила дівчина і свого козака, Гриця. Та в житті він виявився дрібнішим і приземленішим, ніж у бою. Козак виявився не звитяжним, коли довелося вибирати між своєю душею та забезпеченим життям.
Ось такі справжні цінності людського життя розкриває Ліна Костенко, пишучи свій історичний роман у віршах, змішуючи легенду з історичною дійсністю.
З іншого боку, увагу читача привертають сцени, у яких зображуються справжні історичні події. Так, у розділі «Полтавський полк виходить на зорі» ми бачимо виступ на війну сміливих і гордих українських козаків, здатних заради Батьківщини віддати своє життя:

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Уже стоять вози від яворами.
Полтавський полк виходить у похід.

Дуже яскравий у романі образ Богдана Хмельницького, до якого прискакав Іван Іскра, шукаючи порятунку для Марусі. Хмельницький згадує смерть славного Чурая, чия голова відтятою висіла на палі, про маленьке дівча, що закричало: «Тату!». І болем сповнилося серце гетьмана:

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,
Чурай Марусю у такій неславі,
Чурай Марусю у такій ганьбі! —
до зашморгу вестимуть у юрбі.
І не здригнеться наш пісенний край…
І море гнівом не хлюпне на сушу…
І попелом розвіяний Чурай
безсмертним болем дивиться у душу…

Гетьман зображений у творі людяним та справедливим, образ Хмельницького — узагальнений образ ідеального народного ватажка, правителя, гетьмана. Та й загалом історичний роман у віршах «Маруся Чурай» — втілення ідеального бачення історії народу, збереження його духовності.

Коментарі0
Post Icon

Комічні образи і ситуації в п’єсі Чехова «Вишневий сад»

Коментарі0
Post Icon

Зима в моєму місті

Коментарі0
Сторінка: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 424 425 426 Наступна