Post Icon

Показ війни як трагедії народу (за романом Ю. Яновського «Вершники») (І варіант)

Народжений і вихований українським степом, Юрій Яновський одержав від природи романтичне світовідчуття. Він закроєний був на високе місце в царині художнього слова і зайняв його поруч із найвидатнішими постатями національної культури.
У середині 30-х років XX століття Юрієм Яновським був написаний дивний і прекрасний історико-революційний роман у новелах «Вершники», сповнений трагізму і водночас світлої радості за майбутнє українського народу.
Письменник знову, як і в попередніх творах, повертається в роки громадянської війни. На сторінках «Вершників» заблискотіли шаблі, здибились знавіснілі коні, а брат братові почав знімати голову з плечей, як у якомусь моторошному кіно. Страшна трагедія тієї доби… Брат убиває брата, батько — сина, діти роблять замах на матір. Війна запанувала навіть у душі людській.
Із братами Половцями ми знайомимося у першій новелі «Подвійне коло». Зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів, і по черзі на землю летять голови братів (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса). Вони опинилися з різних боків політичних барикад і своїми діями спричиняють освячений більшовизмом розпад роду людського. На перший план виходять закони класової боротьби, а ми ж знаємо, що сила в єдності, в любові до ближнього. Забули про це брати, забули, що «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», бо обдурено їх різними гаслами і закликами.
Несе війна нещастя і батькам. Письменник майстерно відтворив горе матері-страдниці, нещасного батька. Усі сини були милі батьківським серцям, хоч і не всі були путящі (Андрій — ледащо, Панас — контрабандист). Матері болить навіть подряпинка на дитині, а що вже говорити про її загибель, особливо якщо уявити смерть однієї дитини, заподіяну іншою. А як страждало серце батька, коли він бачив непорозуміння між синами!
Скупими штрихами змальована постать старої Половчихи. її портрет немов різьблений із граніту. Лише два означення і порівняння («…одежа на ній віялась, мов на кам’яній», «вона була висока і строга, як у пісні»), кілька разів повторюючись, підносять її образ до символічного узагальнення і розкривають справжні почуття матері, закам’янілої від тяжкого горя. Оскільки стара Половчиха «стояла на чолі родини… мов скеля в штормі», то трагедія її навіть подвійна: вона переживає не тільки смерть синів, але й спо¬стерігає за процесом розпаду роду.
Ототожнює письменник трагедію роду Половців із горем усієї України, яка в той час теж губила кращих своїх синів, не маючи змоги зберегти рід український.
Юрій Яновський застерігає всіх нас від ворожнечі, кличе до єдності, спільності, бо тільки вони зможуть дати сили зберегти наш рід. Особливо актуально звучать його перестороги в наш час, коли навколо точаться війни і коли так важко знайти спільну мову не тільки з чужими, але й зі своїми.

Коментарі0
Post Icon

Образ природи у віршах П.Тичини

Чарівна, мальовнича природа України не може залишити байдужою жодну людину, здатну сприймати прекрасне, а тим більше поетів, душа яких відкрита для всього тонкого, красивого. Не один вірш присвятили вони рідним вербам, лукам, річкам, і слова ці наповнені щирою любов’ю до рідного краю.
Справжнім співцем природи був і Павло Тичина, творчість якого була гімном праматері природі, яка сповнює людину силами і надихає на прекрасне. Особливу увагу образам рідної природи приділяє він у своїй першій збірці «Сонячні кларнети», яка стала новим потужним словом в українській літературі. Поет говорив, здавалося б, про старі, вічні речі, але звучали ці слова по-новому. Для нього нерозривними були зв’язки між природою та музикою, адже поет ще з дитячих років захоплювався співами, добре знав і відчував музику. Для Тичини світ не просто існує, а рухається в якомусь ритмі; все навкруги, і природа в тому числі, має свою музику, суголосну з мелодіями всесвіту:

Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото-поколото,
Горить-тремтить ріка,
Як музика.

Для Тичини, який не мислив свого життя без музики, такі порівняння й асоціації були природними, адже й збірку він назвав «Сонячними кларнетами», створивши образ не просто якогось фізичного тіла, тепло якого досягає Землі, а життєдайного, сповненого світлої енергії небесного світила, яке не просто існує, а живе, і його життя, гра його променів нагадує гру на кларнеті. І це не єдиний приклад, коли образ природи асоціюється з музикою, утвореною якимось музичним інструментом: «…тополі арфи гнуть…», «арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними…», «скрізь поточки, як дзвіночки».
Природа, як і музика, суголосна з настроями ліричного героя, вона ніби живе в передчутті якихось змін, звершень, великих подій. Саме тому, як я гадаю, з’являється образ весни, бо для природи це оновлення, час позбавлення всього старого, того, що заважає жити:

Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Ліричний герой милується весною, її приходу чекають усі: і лани, і пташки, і люди — вона молода і вродлива, сповнена сил та енергії, і саме вона принесе такі жадані зміни:

Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

Іноді здається, що ліричний герой розчиняється в природі, живе з нею в одному ритмі, переймається її настроями, тому досить лагідно пригріти сонечку, заспівати жайворонку, і людина вже відчуває себе щасливою:

Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй так весело.

Ранок і вечір, день і ніч, сонце, хмарки, вітер — все для поета має своє емоційне забарвлення, пов’язане з якимось образом, музичним ритмом: світанок — як зайчик, що грається з квітами, день — впевнений, залізний, наповнений багатьма справами, вечір — тихий, суголосний з музикою флейти, а ніч — стара бабуся.
Коли ліричний герой радісний, сповнений надій, разом з ним радіє і природа. Проте, коли він почав розуміти, що найкращі мрії так і залишаться мріями, коли в його душу закрадається тривога, природа також втрачає свій спокій.
Тичина звертається до образів природи навіть тоді, коли пише про любовні переживання. Закоханому здається, що все навкруги знає про його почуття, що природа допомагає йому насмілитися підійти до коханої:

Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить.

Природа, як і музика, дійсно займає важливе місце у творчості Павла Тичини.

Коментарі0
Post Icon

Трагедія і торжество кохання (За трагедією В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»)

Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті.

«Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,— «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.

Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.

Основний леймотив трагедії — розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча — пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.

Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:

Ее сиянье факелы затмило.

Она подобна яркому берилу

В ушах арапки…

Любил ли я хоть раз до этих пор?

О нет! то были ложные богини,

Я истинной красы не знал доныне!

Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ромео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,— важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів.

Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,— скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ромео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джульєтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.

Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,— береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…

Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.

Коментарі0
Post Icon

Зіткнення теорії і життя в романі Достоєвського «Злочин і покарання»

Коментарі0
Post Icon

Моя улюблена повість А. І. Купріна «Олеся»

Тема любові — основна тема в творчості А. І. Купріна. Саме любов дає можливість реалізуватися найбільш сокровенним началам людської особистості. Особливо дороги письменникові сильна натура, що уміє пожертвувати собою заради почуття. Але А. Купрін бачить, що людина у сучасному йому світі змізерніла, опошлилася, заплуталася в життєвих проблемах. Письменник мріє про особу, яка не схильна до згубного впливу середовища, і утілює свою мрію в образі поліської чаклунки Олесі, героїні однойменної повісті.
Олеся не знає, що таке цивілізація, час в гущавині Полісся як би зупинився. Дівчина щиро вірить у віддання і змови, вважає, що її сім’я пов’язана з дияволом. Прийнята в суспільстві норми поведінка абсолютно чужа їй, вона природна і романтична. Але не лише екзотичність образу героїні і ситуації, описаної в повісті, привертають увагу письменника. Твір стає спробою проаналізувати те вічне, що повинне лежати в основі будь-якого високого почуття.
А. І. Купрін приділяє особливо пильну увагу тому, як розвивається в героях повести почуття. Прекрасний момент їх зустрічі, дивовижне наростання в їх серцях щирої прихильності. А. І. Купрін захоплюється чистотою їх близькості, але не робить цю романтичну любов безтурботною, приводить героїв до тяжких випробувань.
Любов до Олесі стає переломним моментом в житті Івана Тимофійовича, міського жителя. Властива йому спочатку зосередженість виключно на своєму світі поступово долається, потребою стає здійснення бажання «бути разом з іншою людиною. Його почуття, ймовірно, засноване на «смутних потягах», але дуже скоро воно підкріплюється духовною близькістю. Купрін точно передає внутрішнє перетворення особи героя, джерелом якого стає сама природа.
Один з найважливіших феноменів любові для Купріна полягає в тому, що навіть передчуття щастя завжди затьмарене страхом втратити його. На шляху до щастя героїв коштують різниця в їх громадському положенні і вихованні, слабкість героя і трагічне пророцтво Олесі. Жадання гармонійного союзу породжене глибокими переживаннями.
На початку повісті Іван Тимофійович здається м’яким, чуйним і щирим. Але Олеся відразу уловлює в нім слабкість, кажучи: «Доброта ваша не хороша, не сердечна». І герой повести дійсно заподіює багато зла своєї коханої. Його каприз — причина того, що Олеся йде в церкву, хоча розуміє згубність цього вчинку. Млявість почуттів героя приносить щирій дівчині біду. Але сам Іван Тимофійович швидко заспокоюється. У той момент, коли він розповідає про сам, здавалося б, епізод свого життя, що хвилює, він не випробовує провини і розкаяння, що говорить про порівняльну бідність його внутрішнього світу.
Олеся — повна протилежність Івану Тимофійовичу. У її образі Купрін утілює свої уявлення про ідеал жінки. Вона ввібрала в себе закони, по яких живе природа, її душа не зіпсована цивілізацією. Письменник створює виключно романтичний образ «дочки лісів». Життя Олесі проходить ізольовано від людей, а тому її не турбує те, чому присвячують своє життя багато сучасних людей : слава, багатство, влада, чутка. Основними мотивами її вчинків стають емоції. Більш того — Олеся чаклунка, їй знайомі таємниці людської підсвідомості. Її щирість, відсутність фальші підкреслені і в її зовнішньому вигляді, і в жестах, рухах, посмішці.
Любов Олесі стає найбільшим даром, який може дати життя героєві повісті. У цій любові є і самовідданість і сміливість, з одного боку, і протиріччя, з іншою. Олеся спочатку розуміє трагічність результату їх стосунків, але готова подарувати себе коханому. Навіть покидаючи рідні місця, побита і збезчещена, Олеся не проклинає того, хто згубив її, а благословляє ті короткі хвилини щастя, які вона випробувала.
Справжній сенс любові письменник бачить в прагненні безкорисливо віддати своєму обранцеві усю повноту почуттів, на яку здатна любляча людина. Людина недосконала, але сила любові може, хоч ненадовго, повернути йому гостроту відчуттів і природність, які зберегли в собі лише люди, подібні до Олесі. Сила душі героїні повести здатна внести гармонію навіть в такі суперечливі стосунки, як ті, які описані в повісті. Любов — це презирство до страждань і навіть смерті. Шкода, але здатні на таке почуття лише обрані.

Коментарі0
Post Icon

Берегиня-писанка, берегиня-мати

«Берегинею» називається писанка, на якій зображено жіночу постать зі зведеними догори руками. Так прадавні українці зображували велику Матір усього живого — відому слов’янську богиню життя і радості. її називали Мокошею і Ладою, але найчастіше — Берегинею.

Матір, хранительку дому — також часто називають Берегинею. Здавна так повелося в Україні, що кожна родина готувала до Великодня писанки. У чистому охайному домі мати малювала писанки і навчала дітей розуміти узори, які на них з’являлися. Як саме твориться писанка розповідається в поезії Ігоря Калинця. Виводить мама дивним писачком на білому яєчку воскові узори. Ці «узори» недаремно з’являються на яйці. Найперше яйце — за легендою — мало всередині не жовток з білком, а зародок цілого світу. Розмальовані яйця-писанки присвячувалися сонцеві й весні. З тієї миті, коли на яйце наносився орнамент, воно переставало бути простим яйцем.

Споглядаючи за порухом маминих рук, дитина бачить, якою чарівною у «сплетінні ліній», стає писанка:

То вже вона, як дивовижний світ,

то вже дзвенить, як згусток сонця,

буяють буйно квіти у росі,

олені бродять в березовім соці.

І стилізовані сплітаються сади,

у маєві густих обрамлень,

мереживом найтоншим мерехтить

геометричний космацький орнамент.

Шкода, що сьогодні ми розучилися «читати» писанки, не розуміємо про що нам розповідають їх малюнки. Адже ці орнаменти — таємничі знаки, пов’язані з магічними обрядами. Завдяки їм писанки ставали вірними помічниками й захисниками наших предків.

До речі, настрій вірша «Писанки» Ігоря Калинця недаремно такий світлий, ніжний, спокійний. Писанки не можна було писати, коли з кимсь посварився, був у гніві. Адже і сама писанка — символ добра і сонця, і кожен з її узорів також. Вони є прості. Такі, як «безконечник». У цьому орнаменті немає ні початку, ні кінця: біжить і біжить звивиста лінія по яєчку. «Безконечник» символізує вічний рух морської хвилі, те, що немає початку і кінця життя на землі. Цю писанку часто пасічники клали під вулики, бо вірили, що безкінечно будуть роїтися бджоли.

Олені бродили у вірші на писанці, змальованій матір’ю. Малювали на писанках також півнів і коней. Ці тварини в далекі часи вважалися священними і присвячувалися різним богам давньої релігії. Вважалося, що олені породили всіх людей і тварин на землі. Кінь присвячувався богові сонця Дажбогові. Півень на писанці відвертав блискавку і громовицю. Таку писанку клали під кут хати, аби вберегти її від блискавиці.

У всіх українських писанках є щось схоже, а є і відмінне. Геометричним косьмацьким орнаментом вимальовувала писанки мама в поезії Ігоря Калинця. А ще на Львівщині, де народився поет, розписують писанки так, що з ліній складають цілі слова. Щоб зрозуміти ці знаки, треба вчити спеціальну пи-санкарську абетку. Той, хто нею опанував, може легко нанести слова «мама», «тато», своє ім’я.

Писанка, на якій від довгих поздовжніх ліній відходять маленькі рисочки, називається «сосенка». На багатьох писанках розбігаються мереживними узорами цяточками. Є навіть цілі писанки, вималювані такими цятками. Називаються вони крашанками. З ними пов’язана сумна легенда. Коли вели на муки Ісуса Христа, Матір Божа писала вночі писанки. Вони виходили дуже гарні. Але з її очей падали сльози від жалю за гіркою долею сина Ісуса. Де впала сльозинка, там і утворилася цяточка.

Для того, щоб намалювати писанку, потрібно мати велике терпіння, бо писанки створюються повільно, крок за кроком.

Мандрує писанка по мисочках

із цибулиним золотим узваром,

з настоями на травах і корі,

на веснянім і на осіннім зіллі…

Писанка і справді, як стверджує Ігор Калинець, «мандрує». Для отримання яскравої писанки, кольори на неї доводиться наносити шар за шаром: починати зі світлих і закінчувати темнішими. Тепер є штучні фарби для оформлення писанок. Колись кожна писанкарка готувала фарби сама. Коричневу — з лушпиння цибулі чи дубової кори, жовту — з кори молодих яблуневих гілок, чорну — з підсоленого відвару молодої вільхи чи коріння кропиви.

Весь процес написання зобразив Ігор Калинець засобом художнього слова у своєму вірші. Для нього це — спогад про спілкування з матір’ю, про дитинство:

І я поплив у світ дитячих мрій

на білі колискові оболоні…

Котились писанками ізгори

ясні сонця у мамині долоні.

Шану українській писанці складено навіть на міжнародному рівні. У місті Едмонтоні, що в Канаді, їй встановлено пам’ятник. Писанки зберігаються в кращих музеях країни, а в Косові — в єдиному в світі музеї писанок — зберігаються десятки тисяч цих неповторних мистецьких витворів.

Коментарі0
Post Icon

Тема Батьківщини в творчості Олександра Блока

Коментарі0
Post Icon

«Блакитні і червоні мрії мої» (життєвий шлях Миколи Куліша)

На долю Миколи Куліша припало багато випробувань та страждань — певно стане на кількох…
Невесело починалося життя майбутнього письменника: його родину буквально переслідували матеріальні труднощі, навіть кошти на середню освіту збирали для талановитої дитини місцеві інтелігенти (народився М. Куліш на Херсонщині, у 1882 році). Коли хлопцеві було 14 років, померла його мати, після того юнак навіть жив деякий час у притулку. Перша світова війна не дала змоги закінчити Одеський університет, М. Куліш після нетривалого навчання у школі прапорщиків вирушає на фронт, там його було тяжко поранено. Це значно підірвало здоров’я тоді ще молодого Куліша. Майбутній письменник пристає на бік більшовиків, згодом вступає до партії. Дуже важливу фразу, яка допомагає нам зрозуміти громадянську позицію драматурга, говорить дружина письменника Антоніна у спогадах про нього: «Йому хотілося будувати вільну і незалежну Україну, хоч і на комуністичних засадах».
Творче життя М. Куліша було досить коротким, складним і напруженим. І завжди поряд із письменником була його дружина, яка у своїх спогадах багато написала про творчість близької людини. М. Куліш був надзвичайно обдарованою людиною, він захоплювався літературою, театром, музикою, живописом, архітектурою. За спогадами дружини письменника, він багато купував книжок з філософії, серйозно підходив до її вивчення і надзвичайно захоплювався… вищою математикою!
Що більше я дізнаюся про життєвий шлях Миколи Куліша, то складніше мені зрозуміти його, уявити цю людину, а особливо — її внутрішній світ, життєву філософію, характер, настрій. Мені здається, це доля чи не всіх талановитих людей — певна розполовиненість душі, якісь внутрішні розколи, конфлікти із самим собою, поєднання непоєднуваного у своїй душі…
М. Куліш не міг не торкатися проблем тогочасного суспільства, його гостро-сатиричні твори стали справжніми шедеврами театрального мистецтва. З 1930 року вони майже всі були заборонені, частина з них не збереглась. Куліша переслідували, як переслідували у ті роки усіх талановитих людей із вільними порухами громадянської та філософської думки.
Разом з Лесем Курбасом М. Куліш створив новий український театр, що є не лише новим явищем в українській культурі, а й вільно вписується в європейський контекст розвитку драматургії і сценічного мистецтва. Товаришував Куліш також із Хвильовим, Яновським, іншими письменниками. Усі вони високо цінували талант драматурга. М. Куліш очолив ВАПЛІТЕ в останні роки існування цієї організації. На жаль, попри всі спроби тогочасних літераторів врятувати своє право на творчість, на мистецьке життя, на мистецький рух, на висловлення власних позиції зазнали поразки. Найстрашніше, що було втрачено ціле покоління талановитих, геніальних письменників. Втрачено у прямому сенсі: більшу частину учасників літературного процесу 20—30-х років XX століття розстріляли. Одним із найближчих друзів М. Куліша був Іван Дніпровський. Миколу Куліша заарештували саме тоді, коли він ішов на похорон свого друга… Заарештований, перебуваючи у нелюдських умовах табору, Куліш тяжко хворів, його мучив туберкульоз. У 1937 році М. Куліша було розстріляно.
Так закінчилось непросте життя великої людини: талановитої, щирої, людини мислячої. Драматурга, що із невеликою кількістю однодумців подарував своєму народові геніальні п’єси, легкі за формою та глибокі за суттю, подарував принципово нову сторінку в розвитку театрального мистецтва.

Коментарі0
Post Icon

Дихання осені (Твір-опис)

Непомітно промайнуло безтурботне спекотне літо, і вересень став повноправним господарем в лісах, полях, на річках і озерах. Рано вранці вже дуже холодно, а вдень сонечко ще пригріває, нагадуючи про літо. Відпочивають після тривалої важкої роботи поля. Віддали господарям свій щедрий урожай сади. У всьому відчувається холодне дихання осені.

Сіре небо все частіше затягують хмари, і накрапує дрібний докучливий дощ.

Немов про щось задумавшись, стоїть сумний і мовчазний ліс. Незабаром дерева позбудуться свого пишного убрання і відкриють свої гілки холодним дощам і завірюхам. Поволі кружляється в повітрі кленовий листок. Старий дуб сумно поскрипує на галявині, неначе задумався перед тривалим зимовим сном. Біля покритого мохом трухлявого пенька вишикувалися в ряд стрункі опеньки. Тут їх видимо-невидимо, і всі так і просяться в корзину.

Трава пожовкла і нахилилася до землі, тільки маленькі блідо-червоні зірочки вересу радують око.

Високо в небі роблять прощальний круг зграї журавлів. Вони летять на південь і сумно курликають, нагадуючи востаннє, що прийшла осінь.

У таку хвилину до нас в душу заглядає світла печаль, і ми сумуємо і думаємо про сенс життя і своє призначення на цій дивовижній землі.

Коментарі0
Post Icon

Мотиви визвольної боротьби в поезії Лесі Українки (ІІ варіант)

Однією з найбільших людських цінностей є воля. Відчуття того, що ти вільний, ні від кого не залежиш і сам є хазяїном свого життя, може надати людині крила, і навпаки, якщо людину позбавити свободи, зробити рабом, зачинити в замкненому просторі, це може зламати її, позбавити будь-яких сил і навіть призвести до загибелі. Саме тому невільники всіх часів і народів намагалися здобути свободу, повставали проти поневолювачів, саме тому митці всіх країн підтримували право людини на волю і говорили про це своїми творами.
Волелюбність, вроджене почуття справедливості були, мабуть, одними з найголовніших рис характеру Лесі Українки. Сама письменниця була вільною, могла вести такий саме спосіб життя, як і багато її сучасників: жити спокійно, не переймаючись проблемами та горем інших. Тим більше, що на долю самої Лесі Українки випало багато страждань: страшна, невиліковна на той час хвороба ще з дитячих років мучила письменницю. Та вона не зробила її замкненою лише на власному горі, навпаки, поетеса, як ніхто інший, вболівала за весь свій знедолений народ, всю свою творчість присвятила справі визволення.
Тему визвольної боротьби піднімають і написані Лесею поеми «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський». Думка про те, що воля є найбільшим людським скарбом, стверджується у поемах «Одно слово» («Оповідання тубільця з півночі»), «Віла-посестра» , Показово, що в цих творах поетеса не звертається, як багато хто з її попередників, до історїї власного народу, а наводить приклад визвольної боротьби інших народів. Так, у поемі «Роберт Брюс, король шотландський» ідеться про затвердження шотландським народом свого права на незалежність. На прикладі одного героя, який знайшов у собі сили після багатьох поразок продовжити боротьбу, поетеса доводить, що ніколи не треба зупинятися, впадати у відчай, і якщо на тебе покладено відповідальність за свій народ, ти мусиш бути відданим йому до кінця. Боротьба за волю, зазначає Леся Українка, не повинна припинятися навіть тоді, коли, здавалося б, немає жодної надії, коли борців залишили останні сили. Але після багатьох поразок обов’язково прийде перемога:

Шотландське військо зайняло
Англійців під горою,
Нема рятунку їм, нема, —
Складають долі зброю.

Мені здається, що українська поетеса недаремно обрала цей сюжет, адже шотландська перемога могла стати прикладом і для рідного народу.
Торкається Леся теми волі і в іншій поемі: «Давня казка» піднімає питання призначення мистецтва, його ролі у боротьбі за щастя й волю свого народу. Тут поетеса вдається до казкового сюжету, повертає читача у часи середньовіччя і за допомогою кількох ситуацій показує, яку велику силу має мистецтво: воно — помічник у коханні, може зміцнити дух війська під час війни. Та справжнє мистецтво ніколи не буде прислуговувати панам і відвертатися від свого народу:

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Я вважаю, що в образі співця, зображеного в «Давній казці», є багато від самої Лесі, бо своє життя вона не мислила в подібній неволі, у золотій клітці. Тому приваблював її образ віли — міфологічної істоти, крилатої дівчини, яка понад усе любила свободу. Поетесі був настільки близький цей образ, що вона відтворила його в одній зі своїх поем.
Дійсно, проблема визволення рідного народу з-під багатовікового ярма різноманітних загарбників надзвичайно хвилювала Лесю Українку, бо саме у свободі бачила вона першооснову щастя та подальшого розвитку, і я гадаю, що поетеса зробила вагомий внесок у справу визвольної боротьби.

Коментарі0
Сторінка: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 1107 1108 1109 Наступна